skip to content

ЛІТОПИС ЗРОСТАННЯ ВПУ № 22

Взято з газети “Слово Сарн” №6(8) 20 квітня 2010р.

З деякими фото учнів можна ознайомись в галереї "Навчальні заклади Сарн"

А зі старими фото корпусів можна ознайомись в галереї "Деякі історичні фото. Будівлі, вулиці, різне"

На березі Случа, серед різнобарв'я квітів, дерев, кущів, під древніми шатами кремезних дубів живе ціле містечко учнівської молоді під назвою – Вище професійне училище №22 м. Сарни. Воно є не тільки візитною карткою міста, його окрасою, але й гордістю і надією, впевненою дорогою у майбутнє багатьом випускникам шкіл північного регіону Рівненщини.

Як і кожен навчальний заклад, ВПУ №22 має свої витоки, історичне коріння. Рік 1961-ий – рік створення навчального закладу. Але свій “родовід” училище мало ще задовго до цього року.
1936-й рік. У Сарнах була заснована польським поміщиком рільнича школа для підготовки однієї групи агрономів для роботи в господарствах поміщиків. Єдиний випуск школи був у 1939 році.
Це була трьохрічна трудова школа. База рільничної школи складалась з двохповерхового корпусу, тваринницької ферми, холодильного господарства, складських приміщень, молокопереробного пункту, набору сільськогосподарських машин для кінної тяги, силосних колодязів, 350 га рільничої землі, по 11 га на учня, 375 га луків, сінокосу.
1944-й рік. Рівненське обласне управління сільського господарства на базі колишньої рільничої школи відкрило школу механізації з підготовки робітників для колгоспів та підприємств Рівненської області.
Колишня завуч Ольга Сергіївна Лядська згадує так: Незабаром після вигнання фашистських окупантів із Сарн (11 січня 1944 року) почала працювати школа механізації сільського господарства. Вона готувала трактористів та бригадирів. Школа містилася в двохповерховому дерев'яному будинку, директором якої був Шестипалов. На другому поверсі розміщувалися класні кімнати, а на першому був гуртожиток. Освітлення в школі було гасове. Навчання проводили директор і майстер виробничого навчання. Матеріальну частину трактора вивчали по підручниках і плакатах-схемах, тому що своєї техніки не було.
Учні були переважно з південних районів Рівненщини: Вербського, Здолбунівського, Млинівського, Дубнівського та ін. районів. Навчалося п'ятеро дівчат. В основному це були дорослі люди – 20-30 років. Керівництво училища, викладачі та інструктори виробничого навчання були направлені із східних областей для здійснення практичної допомоги.
Народному господарству області були потрібні робітники таких спеціальностей: трактористи, локомобілісти, водії, ковалі, слюсарі, комбайнери зернових комбайнів, льонокомбайнів, бурякозбиральних комбайнів, коноплекомбайнів і кукурудзопосадочних агрегатів для посадки квадратно-гніздовим способом, машиністів молотилок, машиністів розсадо-посадочних овочевих машин, машиністів лісопосадочних машин.
В середньому за рік школа випускала 1400-1500 механізаторів. Умови були дуже тяжкі: вчилися в три зміни, не вистачало класів, не було клубу, їдальні, гуртожитку.
Курсанти жили на квартирах в селах Сарни та Доротичі і платили за проживання по 10 крб. в місяць. Учні не отримували обмундирування і харчування, їх не вчили писати російською та українською мовами, знання їхні – це 2-4 класи польської школи, але успішність була доброю, а знання своєї професії – відмінні.
Лабораторно-практичні заняття по всіх предметах проходили під відкритим небом, зимою – на снігу та морозі, літом – під палючим сонцем, а восени та весною – в бездоріжжя і дощ.
З 1955 по 1961 рік Сарненське училище функціонувало як сільське училище № 9 Львівського міжобласного управління профтехосвіти.
План випуску училища – 1000 випускників в рік за спеціальностями: комбайнер зернозбиральних комбайнів і трактористи цілинних земель Казахстану, Кустанайської та Кокчетавської областей. На навчання в училище приймалися тільки демобілізовані юнаки за направленнями райкомів комсомолу, за комсомольськими путів-ками.
З березня 1961 року на базі СПТУ №9 відкривається міське профтехучилище №15 для підготовки машиністів екскаваторів і бульдозеристів-скреперистів. Цю дату і взято за точку відліку становлення училища, яке підпорядковувалося базовому підприємству - тресту “Поліссяводбуд” Міністерства меліорації і водного господарства України.
В той час у Сарнах діяло три меліоративні організації: дві будівельні і одна експлуатаційна. Меліораторів пересувної механізованої колони № 66 називали першо-проходцями, бо вони виконували основний обсяг робіт: рили магістральні і бічні осушувальні канали, якими відводили з боліт зайву воду. Слідом йшли трудівники ПМК-81, які зводили на каналах шлюзи і мости, укладали гончарний дренаж, готували майбутні поля під засів.
Вже 27 березня 1961 року почався набір учнів на 1961-1962 навчальний рік з профілю машиністів-екскаваторників. Це було єдине училище в Україні з таким профілем навчання. На навчання приймалися юнаки, демобілізовані з армії, які мали 10-річну освіту. Учні отримували 15 крб. стипендії, харчування було платне, обмундирування не отримували і проживали на приватних квартирах.
Не дивлячись на труднощі, силами учнів в позаурочний час був збудований клуб, слюсарна майстерня, їдальня, клас будівельників, механічна майстерня (на даний час знесена), надбудови 2-го учбового корпусу (теперішній склад).
Йшли роки, мінялися назви: ТУ № 9, ТУ № 15, ТУ №40, СПТУ №22, а з серпня 1992-го – ВПУ №22 м. Сарни. В училищі готують молодших спеціалістів по двох напрямках згідно отриманих ліцензій. інженерна механіка; обслуговування та ремонт автомобілів та двигунів; будівництво; будівництво та експлуатація будівель і споруд.
За роки існування училища змінилися 4 директори. Першим директором був Микола Мусієнко (з березня 1961р. по червень 1968р.). Він підібрав свою команду із заступників: Петра Бартака, Сергія Полютіна та старшого майстра Олександра Музичука. Саме при них був збудований двоповерховий навчальний корпус. Документи свідчать, що створення матеріально-технічної бази почали, як кажуть, "з миру по нитці". Потихеньку будувались, оснащувались технікою. Тоді ж заклали і фруктовий сад. Другим директором був Михайло Назарець (з червня 1968р. по квітень 1979р.) - було збудовано лабораторний корпус та гуртожиток № 1. При третьому директору Цицюрі Павлу Трифоновичу (з квітня 1979р. по липень 1987р.) споруджено п'ять об'єктів: адміністративно-побутовий корпус, котельню, чотириповерховий навчальний корпус, гуртожиток № 2, навчально-виробничі майстерні.
А нинішній директор Городнюк Володимир Павлович, Заслужений працівник освіти і науки України, відмінник освіти України, згуртував колектив однодумців, талановитих педагогів, майстрів для здійснення підготовки висококваліфікованих фахівців та втілення реформ профтехосвіти. Він 24-й рік очолює навчальний заклад.

Викладач училища Тамара КИРЕЄВА

Продовження буде.