skip to content

Підпільники з групи Фідарова в Сарнах. Хто вони?

Випадково знайшов. Взято з "Слово Сарн" №7(9)4 травня 2010р.

(із книги спогадів І.Д.Гуреєва "Наш город")

(Гуреєв Іван Дмитрович (31.12.1902р. – 25.08.1990р..). Батьки Гуреєва переїхали в Сарни в 1885 році з Чернігівщини, під час будівництва залізниці "Рівне-Лунінець". Освіту економіста отримав в Ростові-на-Дону. Після війни працював головним бухгалтером фінвідділу, пізніше – в держлісгоспі).

В середині дня 5 липня 1941р., після короткої перестрілки, німецькі загони зайняли Сарни.

Фронт віддалявся від Сарн все далі і далі. Вже були втрачені Мінськ, Київ… Фашисти рвалися до Москви і Ленінграда. Як це могло статися? Невже загинуло те, що завойоване такими жертвами, такою титанічною працею народу? Що нас чекає? Кожен день нова влада видає нові накази, вказівки, попередження. Вимагалось здати вогнепальну і холодну зброю, велосипеди і мотоцикли, радіоприймачі. Під страхом розстрілу заборонялось переховувати комуністів, військовополонених, висловлювати співчуття радянському ладу. В особливі умови були поставлені євреї. Їх загнали в східну частину міста і утворили там гетто. Кожному єврею, незалежно від віку і статі, потрібно було нашити на верхньому одязі – на грудях і на спині, жовті кружечки з матерії. При зустрічі з німцями вони повинні були поступатися дорогою і вітатись низьким поклоном.
Я бачив, як один раз дуже поважний в Сарнах провізор Барзам, проходячи позв німця, забув йому поклонитися і той тут же сильно вдарив його ногою і повалив на землю.
- Ферфлюхтер юден! Ферфлюхтер юден! – з ненавистю кричав на нього німець.
Долаючи біль, Барзам встав і, знявши капелюх, низько йому вклонився. Люди з жовтими кружечками були живими мішенями. Їх можна було розстріляти, принизити і не нести ніякої відповідальності.
Звичайно, не виділялися у німців будь-якими привілеями ні українці, ні росіяни, ні поляки. Їх не заганяли в гетто, вони не носили на одязі жовтих кружечків, але прав у них було не більше ніж у євреїв. Не захотів гебітскомісар щоб поряд з його резиденцією знаходились будинки, в яких проживали люди слов'янської крові – то на їх місце поселив фольксдойчів, поліцаїв і інших лояльних до нього людей.
Щоб не попасти в концтабір, або не бути вивезеним в Германію потрібно було десь працювати. Одні йшли на залізницю, інші влаштовувались на торгівельних чи виробничих підприємствах. Вибирати не приходилось, погоджувались на будь-яку роботу, аби зачепитись. Потрібно було перечекати суворі дні, звикнути до нової обстановки, придивитись до людей.
Єврейське населення було повністю ізольоване від іншої частини населення. Вихід з гетто відбувався через єврейську гміну по наряду гебітскомісара. Як правило, це були накази про виділення груп працездатних чоловіків для виконання фізичних робіт. Гміна негайно виділяла потрібну кількість людей. Їх шикували в колону і в супроводі поліцаїв супроводжували до місця роботи. Після закінчення роботи їх в такому ж порядку супроводжували в гетто.
Несподіваним для жителів міста було знаходження на окупованій території М.К.Фіда-рова. З цього приводу говорили різне. Одні говорили, що він випадково відстав від останнього поїзда, який з евакуйованими відходив на Коростень. Другі – пов'язували це з його відносинами з Новицькою. Треті – вважали його зрадником. Висновки останніх зміцнились після того, як стало відомо про його призначення начальником станції. "Знову ж таки куди йому подітись? – міркували інші, - спробуй відмовся, запитають: більшовикам служив, а нам не хочеш? Тут розмови були короткі: або працюй, або в табір. Головне – чи з душею за роботу візьметься?" І цього якраз не було. Хто знав Фідарова до окупації, пам'ятав його киплячу енергію. Він швидко ліквідував всі недоліки і налагодив чітку роботу в русі поїздів. Зараз же його було тяжко впізнати. Ні конкретних вказівок, ні питань до працюючих. Аби день до вечора. До того ж робота зводилась до розчистки завалів.
Незадоволений ходом робіт заступник гебітскомісара Крекель, з'явившись на станцію, вчинив сувору розбірку.
- Зачем мусор ворочай? Надо паровоз ту-ту, поезд шел. Мусор потом собирай.
- Никак нельзя, господин замгебит-скомисара. Сами видите, ни водокачки, ни круга, ни единой рельсы целой. Все взорвано. Надо вперед очистить, - пытался обьяснить Фидаров.
- Нет чистить. Надо делай, надо фронт зольдат возит. Ты делай. Ми ставим хороший специалист. Он скоро делай – розмахуючи руками, кричав Крекель.
Дійсно, незабаром Фідаров був відсторонений і замість нього начальником станції був призначений німець.
Фідаров це сприйняв з полегшенням. Працюючи начальником станції в німців, він часто ловив на собі осудливі погляди знайомих людей. Йому було боляче, але розкрити їм свою душу він не міг.

Незабаром він з'явився в гебітсля-ндвірт. Референт Крузе, після співбесіди, запропонував йому роботу на міському млині завідуючим з матеріальною відповідальністю. Млин був невеликим. До 1939 року він належав приватнику Глику. Малопомітна цегляна споруда обладнана одним комплектом жорен для розмолу зерна, однією крупорушкою і пресом для одержання олії. Знаходився млин в глибині подвір'я із заїздом з вул. Куликова. Через його невелику потужність – він завжди був заван-тажений. Роботою на млині Фідаров був задоволений. Турбувало лише те, що він погано розумівся на обліку. Але я в той час працював бухгалтером в конторі "Закупівля і збут". З Фідаровим я був добре знайомим. Ми часто зустрічались вдома, грали в шахи, розмовляли відверто, як друзі. Ось він прийшов до мене.
- Друже, потрібна твоя допомога! Бухгалтерію не знаю, звіт скласти не можу. Зайди, будь-ласка, покажи що і до чого.
Звітність на млині була не складною. Знайомити Фідарова з нею було просто. Але він просив проконтролювати його і взагалі частіше заходити до млина.

- Сам розумієш який час. Кому душу відкрити? Кращого місця ніж тут не знайти. Запрошуй і друзів, яким сам віриш. З хорошими людьми жити легше.
Мураді Камбулатович мав здатність легко знаходити спільну мову з людьми. В той же час він непомітно вивчав і внутрішні настрої співрозмовника. Це допомагало знаходити потрібних йому людей і налагоджувати з ними довірливі стосунки.
Став заходити до млина і Ілля Іванович Наумець. До окупації він працював кухарем в залізничному ресторані. Фідаров поважав його за стриманість і тверезий розум.
"Такий не підведе" – казав він. Працювати кухарем у німців Ілля Іванович не хотів.
- До біса! Годувати фріців – дудки!
- Справедливо, Ілля! Ставай мельником. Потрібен працівник на млин в с. Тутовичі. Далі від гестапо, ближче до людей – радив Фідаров.
Так було і вирішено. При підтримці Фідарова Наумець влаштувався на роботу в млин с. Тутовичі.
Крім зустрічей на млині, Фідаров відвідував знайомих і вдома. Не скрізь можна було говорити відверто. Страшна сила фашистських армій сіяла песимізм. Багатьом здавалось, що все втрачено. Однак, де можна було говорити відверто, Фідаров знаходив шлях до серця.

Він вселяв віру, піднімав дух. Той, хто поділяв його погляди, ставав для нього близькою людиною. Він не втрачав її з поля зору. Відчуженість, яка була до нього спочатку, помалу розтавала. Віднов-лювались приятельські стосунки з попередніми знайомими. Ще на початку окупації, коли він був начальником залізничної станції, він прийняв на роботу потрібних йому людей. Серед них були: Вацлав Зелінський, Борис Морозовик, брати Сергій і Василь Кондуші. Не викликала сумнівів розпочата дружба з Дмитром Ослом – бухгалтером торгівельного роздрібу і наймо-лодшим серед наших близьких Олегом Бабаєвим, який працював в аптечному складі. Пізніше я познайомив Фідарова з Анатолієм Головинським – працівником системи "Закупівлі і збуту". На початок літа 1942 року Фідаров створив навколо себе невелику, але згуртовану групу людей.

Ситуація на окупованих землях ставала все складнішою. Збільшувались норми на поставки сільськогосподарських продуктів. Постачання міського населення здійснювалось по жорсткій картковій системі. Все сильніше гнобилось єврейське населення. Крім важких фізичних робіт на нього систематично нак-ладались контрибуції. Їх мета – викачування від населення золотих збережень.

Ультимативні вимоги гебітскомісара направлялись в єврейську гміну з визначенням суми і строку внеску контрибуції. за невиконання цього розпорядження могла бути сувора розправа. Єврейська гміна поспішала зібрати в строк визначену кількість золота. До населення доходили чутки про жорстокі розправи над жителями гетто в Рівному та інших містах. Щоб відвести від себе удар, вони жертвували своїми збереженнями. Не всі євреї вірили, що золотом можна застрахувати своє життя. Вони знали, що за цією контрибуцією буде інша. Тривожні передчуття стали ще більшими, коли в Доротицьких ДОСах розташувалась військова частина, укомплектована полоненими казахами. Ходили чутки, що ця частина прибула з Польщі, де брала участь у ліквідації Варшавських гетто. Були надзвичайно тривожні дні.
- Ні, так жити не можна! – з гнівом говорив Анатолій, - кажуть в лісах за Удрицьком з'явилися радянські партизани. Ось туди і потрібно йти.

- Не гарячкуй, - заспокоював Фідаров, - хіба у нас лісів немає? Сьогодні під Удрицьком, а завтра вони тут можуть з'явитися. Тоді і візьмемось за роботу.
Однак терпіння в Анатолія закінчилося. незабаром він зник із Сарн. А через декілька днів до мене зайшов Г. Борковський, який в той час працював лісничим в Дубровицькому районі. Я і Анатолій знали його. Під час службового об'їзду він зустрів в лісі групу озброєних людей. Серед їх був і Анатолій. Він попросив Борковського повідомити мене, що він знаходиться в партизанському загоні з'єднання В.А.Бегми. Рекомендував наслідувати його приклад. Я розповів про це Фідарову.

- Молодець! Шкода, що далеко, а то б ми мали добрий зв'язок. Але думаю, що чекати нам недовго.
І він не помилився. В липні 1942р. Вацлав Зелінський приніс радісну новину. Під час зупинки поїзда на ст. Клесів він почув від місцевого стрілочника, що в їх лісі з'явилися радянські партизани. Вони були в с. Селище і розмовляли з людьми.

В серпні 1942р. із села Селище приїхав в Сарни Максим Федорович Петровський. Офіційно він прибув по службових справах у відділ землі і лісу, до референта Дублянського М.М., але насправді він виконував доручення розвідника партизанського загону, який назвався Віктором
Васильовичем, про встановлення зв'язків з Фідаровим. Зустріч з Фідаровим відбулася в млині, але, зрозумівши, що розмова буде важлива – домовились зустрітись на квартирі в мене, я жив на тихій вуличці Подільська, 7 (нині Лисенка).
Партизанам потрібно було мати в Сарнах підпільну групу для збору інформації про пересування військ і озброєнь через залізничну станцію.

Поки дружина, Ганна Дем'янівна, накривала на стіл, Фідаров розповів Петровському:

/далі буде/