skip to content

Як я “воював” за назви вулиць.

Почалося все у тепер вже дуже далекому 2000 - му році. Я написав статтю про назви сарненських вулиць “Куди ми йдемо?” Написане дав Ніколайчуку Сергію Ісаковичу (не плутайте з бувшим мером) аби той доправив її до редакції газети “Волинь” - газету УНП (тоді ще мабуть УНР). Однак він передумав і заніс її в “Сарненські новини”. Її опублікували 26 грудня 2010 року.

Подаю її у передрукованому вигляді. Нагадую, що мені в той час було 20 років, отож не судіть серйозно стиль )))

Одного дня на залізничному вокзалі до мене підійшов інтелігентного виду пан і поцікавився, як пройти до відділу міліції. А коли почув назву вулиці, на яій була мета його візиту, то не приховував свого здивування:
­- Як? Державна установа України — і на Радянській вулиці?
І справді. Навіть звучит якось “несумісно” (щоб не сказати смішно). А якщо взяти до уваги те, що окрім відділу міліції на цій вулиці розташовані ще будівлі служби безпеки України, райпрокуратури, центру зайнятості населення, районної бібліотеки, ПТУ-21, райдержадміністрації, районної ради, то стає незрозуміло, чому вулиця, на якій стільки державних установ і досі має назву, яка, м’яко кажучи, не є прийнятною для даної вулиці та й до України взагалі.
А скільки ще в Сарнах вулиць, назви яких не дуже близькі до історії нашої держави, та й до міста зокрема. Деякі вулиці і до цього часу мають відвертий “радянський акцент”, а таблички на будівлях нагадують про невдалу спробу перемоги “світового пролетаріату”. Добре в цьому лише те, що щколярі легше вчитимуть історію — краще запам’ятовуватимуть імена історичних осіб періоду 1917-1991р.р.
До речі про школярів. Дві школи в місті розташовані на вулиці, що носить ім’я кумира дітлахів колишнього СРСР ­ Чапаєва (пригадуєте анекдоти: втікають Петька Анька і Чапай від біляків?..) Згадав свій шкільний твір. “Моя школа носить ім’я Тараса Григоровича Шевченка і знаходиться на вулиці, названій на честь Василя Івановича Чапаєва.”
Зараз це звучить смішно. Швидше, сумно. Сумно, що минуло вже 9 років від дня утворення нової незалежної демократичної держави, яка лишила весь тягар “радянщини” в минулому, а часу для перейменування цієї та інших вулиць, схоже, не вистачило.
Є в місті і вулиця Котовського, і.., а втім, кількість — це не те, що хотів би висвітлити в цій статті. Поступово створюється враження, що нам цілком байдуже до цього, що ми все ще лишаємось отими самими “чухраїнцями” про яких писав свого часу Остап Вишня.
Невже ще не настав час, аби змінити назви певних вулиць на імена, якими маємо пишатись. Наприклад, чому б не перейменувати одну з “командирських” вулиць,, вшанувавши ім’я Северина Наливайка, що має більше спільного з історією краю. У 1956 році він разом з повстанськими загонами перебував на Сарненщині.
Звернувшись до історії міста, дізнаємося про багатьох відомих людей, які були до неї причетними. Один з них — автор “Пригод бравого солдата Швейка” Ярослав Гашек. “Пригоди Швейка”, є досить знаним у Європі твором, але мало хто знає, що матеріали до нього готувалися у Сарнах. Гашек у 1916 році мав посаду історіографа в австро-угорському полку, що був розміщений на Сарненщині, і неодноразово відвідував наше місто.
Гадаю, що слід було б повернути вулицям, як ще вже робили міськвиконком й міськрада, їх колишні назви, що відображають особливість первинного стану міста, коли Сарни тільки розбудовувались: Торфова, Лісна, Березова, Грибова, Грушова, Вишнева... До речі, старожили міста і зараз між собою називають вулиці цими іменами.
Щоправда, імена деяких “дуже радянських” вулиць були змінені, що заслуговує лише на позитивну оцінку. Але чи достатня це причина для того, аби крізь пальці дивитися на ті назви, що лишилися? Звичайно, хтось може сказати: “Але яка врешті решт різниця, яким іменем названа та чи інша вулиця? Радянська чи інакше? Та нехай зветься хоч Африканська, нам що — жити стане легше?”
Але ж зміна назви вулиці означатиме, що ми пам’ятаємо і поважаємо історію своєї держави, рідного краю, історію міста у якому живемо, а значить поважаємо себе, а отже, поважатимуть і нас за те, що шануємо власні святині, власну історію, а не те, що нам нав’язували впродовж 70 років, що ми вже не “чухраінці врешті-решт”.
Спало на думку: коли в такому місті, як Сарни — районному центрі, залізничному вузлі — усе ще є вулиці з назвами “прорадянського типу”, то скільки ж їх у містечках і селах, що набагато менші, яких безліч по всій Україні? І закономірно виникає наступне запитання: а скільки ще часу, вони “прикрашатимуть” будинки в містах держави, що зветься сувереннною і демократичною? Місяці? Роки? Десятиріччя?..
Так що ж усе ж таки нам ближче? Історія СРСР, відповідні імена, чи історія України? Історія, що твориться зараз, і творціями якої є ми самі? Тож у який бік ми дивимось? Куди ми прагнемо іти? “Нейтральної дороги” - байдуже (ми люди темні, нам аби гроші) обрати в даному випадку неможливо. В.Г.Белінський сказав: “Хто не йде вперед, іде назад, стану нерухомості не існує.” То ж куди ми йдемо? Яка думка цього в депутатів міськради, жителів міста? (останнє речення дописали в “СН”)

Далі звісно буде. Думка жительки міста Світлани Дорофеєвої “Нові назви — новим вулицям”, потім у телефонній розмові вона казала, що її матеріал перекрутили і вставили “правки” на свій лад. Також думка Семена Герасименко “Історію мусимо шанувати”.
“Вулична тема” виявилася значно ширшою ніж уявляв собі коли розпочинав її

вирізка з газети СН

ДолученняРозмір
sn_vyrizka.jpg65.34 КБ